ПОПЕЛІ́ТИ, і́є, недок.
1. Перетворюватися на попіл. Жар під баштою попелів (Коцюб., І, 1955, 294); Довкола диміло, попеліючи, пожарище (Довж., І, 1958, 307); // Згоряючи, знищуватися. — Нащо він штемпелі попсував?.. Треба кинути в огонь, нехай отам попеліють разом із свідоцтвами (Март., Тв., 1954, 433); * Образно. [Д. Жуан:] Я владу мав над людськими серцями. [Анна:] А ті серця від влади вашої лиш попеліли і внівець оберталися (Л. Укр., III, 1952, 408).
2. Набувати попелястого кольору, ставати сірим. Бордові хмари попеліли, тьмарились (Тют., Вир, 1964, 543); Починало бліднути, попеліти чорне небо (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 896); *У порівн. Небо, збіліле від спеки, вже сивіє, мов попеліє (Л. Укр., І, 1951, 304); // Ставати блідим, аж сірим від гніву, обурення і т. ін. Оля попеліє: — Ти… хочеш маму обманювати? Вже до цього в тебе дійшло? (Вільде, На порозі, 1955, 24).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 185.