ПОПЕ́РТИСЯ, попру́ся, попре́шся, док., фам.
1. Рушити нестримно в якому-небудь напрямку. Нові купи [монголів], невважаючи на новий град каміння, поперлися в вивіз (Фр., VI, 1951, 95); — Цікава дуже ти [бджола], нічого не минеш, Усяку квіточку перебереш, І треба, і не треба, Коли б змогла, поперлась би до неба (Гл., Вибр., 1957, 200); Все забув [Сопкін], одмахнувся рукою од сусіда і, штовхаючись на всі боки ліктями, з червоним, радісним обличчям, поперся попід стінкою до Ясочки (Вас., І, 1959, 348); // Піти куди не слід або коли не слід. Біля контори будівельного відділу — ні душі. — Чого я поперся в таку пору? — з докором запитав себе Мухтаров (Ле, Міжгір’я, 1953, 161); — Мені уліво трішки взять — і якраз доріжкою до млина дійти, а я вправо поперся (Тют., Вир, 1964, 17); // Пройти куди-небудь нахабно. Німець поставив карабін і поперся за стіл, навіть не скинувши шапки (Тют., Вир, 1964, 516).
2. Штовхаючи кого-, що-небудь, напружити силу. Щоб таку велику ногу, та й такі великі онучі.. пропхати крізь горішній отвір халяви, то треба було добре попертися (Март., Тв., 1954, 223).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 196.