ПО́ПЛІЧ, присл.
1. Близько один біля одного; поряд. Мати сіла коло неї попліч, присунулась дуже близенько (Н.-Лев., III, 1956, 333); Почервонів [Андрій], зірвавсь на рівні ноги, по-парубоцькому обгорнув за стан [Тетяну], став попліч (Вас., II, 1959, 83).
◊ Іти́ (піти́) по́пліч: а) робити що-небудь разом з кимсь. [Катря:] Але я В другий загін пристану незабаром Із сестрами… Ми стрінемось в бою І підемо з тобою, друже, попліч! (Стар., Вибр., 1959, 484); б) відбуватися, здійснюватися, існувати разом із здійсненням, існуванням чого-небудь. Службові обов’язки в діяльної людини йшли попліч із любительськими заняттями (Ільч., Серце жде, 1939, 72).
2. у знач. прийм., з род. в.; з оруд. в. у сполуч. з прийм. з (із). Уживається при вказуванні на просторову близькість кого-небудь до когось; // Уживається при позначенні особи, разом з якою перебуває хто-небудь десь або бере участь у чомусь. Все своє життя цей кесар [Симеон] присвятив боротьбі з римськими імператорами, усе своє життя він і попліч із ним його зять, болярин [боярин] Георгій Сурсувул, вели болгар на Візантію (Скл., Святослав, 1959, 205); Справа не в тому, що я циган, а в тому, що я так само працюю, як і ти. Що тепер я попліч тебе… (Мам., Тв., 1962, 470).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 210.