ПОПУ́ДИТИ, джу, диш, док., перех. і без додатка, діал.
1. Кинути. Хтось попудив англійську гранату, та не влучив у темряві у вікно, промахнувся (Гончар, II, 1959, 230); Греки страхопудливо металися, хтось з них пробував ухопити камінь, щоб полудити в пса (Загреб., Диво, 1968, 623).
2. Погнати. А кум їх так попудив, що тільки куряву підняли (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 239.