ПОПХНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., перех., розм.
1. Те саме, що пхну́ти 1. Другий бурлака попхнув Василину в плечі (Н.-Лев., II, 1956, 152); В Гашіци затряслись коліна. Вона, вагаючись, зупинилась перед ворітьми, але Прохіра попхнула її на двір… (Коцюб., І, 1955, 250); * Образно. Терпи!.. За долею, куди попхне, хились, Як хилиться од вітру гілка (Г.-Арт., Байки.., 1958, 85); // Підштовхнути. Діди обліпили машину ззаду, попхнули її, але вона ще глибше осіла (Чаб., Тече вода.., 1961, 170).
2. перев. до чого, перен. Примусити, спонукати кого-небудь зробити якийсь вчинок, піти куди-небудь; підбити на щось. — Бідна Оля! Але що ж могло попхнути її до такого розпучного кроку? (Фр., II, 1950, 316); Я знаю: нечестиве те кохання.. Його ж мені вона сама натхнула, До нечестивого чуття Сама мене попхнула (Крим., Вибр., 1965, 45).
3. з чого, перен. Скинути з посади кого-небудь, відібрати в когось владу. Непогано було б попхнути того Киселя з Київського воєводства і самому сісти на те місце (Вітч., 4, 1947, 82).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 243.