ПОРИ́ПУВАТИ, ую, уєш, недок. Періодично, раз у раз рипіти, утворювати або викликати чимсь риплячі звуки. В повітрі пахло весною. Сніг ще порипував під ногами, але вже чорніла земля (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 279); Порипували ярма, повільно котились вози (Гончар, Таврія, 1952, 26); Зал притих, насторожився. Стало чути, як голосно і важко дихають перші ряди, порипують лави під стіною (Кучер, Трудна любов, 1960, 462); Маруся брала життя таким, яким воно їй давалося. Любо їй було чути себе загальною пестійкою, любо збігати сніжною стежкою, порипуючи черевичками (Хотк., II, 1966, 17); * Образно. Десь за виступом кручі порипувала гармонія (Добр., Ол. солдатики, 1961, 107).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 256.