ПОРОЗГАНЯ́ТИ, я́ю, я́єш і ПОРОЗГО́НИТИ, ню, ниш, док., перех.
1. Розігнати, вигнати звідкись усіх або багатьох. Вже свінуло, вже й ніч минула, а танці не переставали, поки сам о. Хведор не порозганяв, жартуючи, паннів і паничів спати (Н.-Лев., І, 1956, 147); *У порівн. — Дивлюсь, з одного боку двері зачинені; людей нема, неначе сам нечистий.. порозганяв (Н.-Лев., І, 1956, 68); // Примусити розійтися. Може б ще довго гвалтували [піщани], коли б прикладами ротів їм не заціпили… Порозганяли їх по домівках (Мирний, І, 1949, 189); Зрештою Андрій не витерпів: підбіг до дітей, вихопив у одного гарбузячу дудку й почав їх тіпати нею по плечах. Порозгонив (Вас., II, 1959, 241); // Перемігши в бою, в бійці, змусити тікати. — Із смердами воювати! — хвалькувато реготався він. — Я їх порозганяю, як собак (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 122).
2. розм. Довести рух усіх або багатьох (машин, коней і т. ін.) до великої швидкості.
3. кому що, безос., розм. Стати опухлими, порозпухати (про частини тіла, обличчя).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 271.