ПОРОХНЯ́, і́, ж.
1. Середина трухлявого або гнилого дерева; потерть, труха. Великий дуб, та порохнею напханий (Укр.. присл.., 1955, 251); Стіни [хатки] попрогнивали, вивалювалися, порохня сипалася з голих колод (Мирний, І, 1949, 234); Він підійшов до трухлявого побіленого зрубу, підважив плечем — і хистка будова звалилася, обдавши здивованих теслярів цілою хмарою їдкої дерев’яної порохні (Руд., Остання шабля, 1959, 171); // Сипка маса рештків чого-небудь зотлілого, подрібненого і т. ін. За бійницями.. отаборився рожевощокий жрець науки, який щохвилини готовий скинути мантію, щоб засипати отруйними стрілами кожного, хто наважиться небезпечно дмухнути на його ефемерну, зліплену з паперової порохні, славу (Руд., Вітер.., 1958, 380).
Узя́тися порохне́ю — стати трухлявим, струхлявіти. Верби коло тину стали дуплинасті і взялися порохнею (Н.-Лев., II, 1956, 257).
◊ Порохня́ си́плеться (си́палась) з кого — хто-небудь дуже старий, немічний. — Він був низький, присадкуватий, як печериця, старий, аж порохня з його сипалась (Н.-Лев., IV, 1956, 312); — А ще ж і піп у вас — порохня з нього сиплеться (Головко, II, 1957, 45).
2. перен., зневажл. Про що-небудь старе, нецінне, непотрібне. Хай тріщить, розвалюється старе й трухляве, хай летить за вітром столітня солом’яна порохня — вище голову, ширше плечі, богатирі!.. (Руд., Остання шабля, 1959, 282); // лайл. Про дуже стару або нікчемну людину. — Ех ти, вошива порохня! Кого вчиш, тиловий кріль?! (Ю. Янов., І, 1954, 168).
3. рідко. Порох, курява, пилюка. Лютий звір ревів десь під скалою, Лиш в порохні його виднівся слід (Фр., XIII, 1954, 177); Газик легко котився по курній степовій дорозі, лишаючи позад себе величезний хвіст збуреної скатами порохні (Голов., Тополя.., 1965, 169).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 286.