ПОРОШИ́НА, и, ж. Найдрібпіша частка пороху (див. по́рох 1 1); пилина. — В тебе все старе й нечисте.. — Архієрей показав пальцем на жертівник, де золотий промінь сонця видав кілька порошин (Н.-Лев., III, 1956, 194); В його хаті як прибирала [Христя], то так уже до всього додивлялася, щоб не зосталося де й порошини (Мирний, III, 1954, 223); * Образно. Наша Оля по сніжку Біга в білім кожушку.. Кожушок, Немов пушина, Мов сніжина-Порошина (Воронько, Три покоління, 1950, 180); *У порівн. Він [солдат] проливав кров. Він увесь діяв під владою великого біля самого кратера вулкана, осяваний його виверженнями й готовий щомиті щезнути, як порошина (Довж., І, 1958, 300); // Найдрібніша часточка чого-небудь. Щось важке, ніби молотом, ударило по броні, дрібненькі порошини металу впилися в обличчя (Збан., Т. Шашло, 1949, 8); // Найменша кількість чого-небудь; крихта. В саквах самії злидні, Що ні хліба, ні крихтини, Ані солі порошини! (Манж., Тв., 1955, 169); * Образно. Увечері, під вихідний день, Катька.. пішла до Уляни. В свідомості затаїла маленьку порошину надії, що зустріне там Семена (Сміл., Зустрічі, 1936, 50); // перен., зневажл. Про людину — вживається перев., щоб підкреслити її тлінність або нікчемність. Що я? Черв’як, марная порошина. Життя моє — листок, що ріс і зв’яв (Фр., XIII, 1954, 325).
◊ Не дава́ти [і] пороши́ні впа́сти на кого — що — дбайливо оберігати, доглядати кого-, що-небудь, ніжно піклуватися про когось. — Хіба моя Марина мала? Хіба в неї руки чужі, щоб вона сина не виняньчила та не виносила? .. Не давай і порошині на його впасти! (Мирний, IV, 1955, 227); Оди́н (одна́, одне́), як пороши́на в о́ці — один-однісінький, єдиний. — В мене одним-одна дочка, як та порошина ув оці! (Кв.-Осн., II, 1956, 441); — Він [Чіпка] у мене один, як порошина в оці (Мирний, І, 1949, 283).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 287.