ПОРОЩА́ТИ і ПОРОЩИ́ТИ, щу́, щи́ш, недок., розм.
1. тільки 3 ос. Те саме, що пері́щити. Сніг так і порощить у лице! (Барв., Опов.., 1902, 20); Проїжджали кучугури бурунного піску Яз-Яванських степів. У вікна [поїзда] порощали піщинки (Ле, Міжгір’я, 1953, 355); Дощ.. сіяв безперестанку одноманітно і нудно, порощив по дахах (Цюпа, Назустріч.., 1958, 53); // чим. Бити, вдаряти (снігом і т. ін.) по якій-небудь поверхні. Поривний вітер шарпав голе гілля кущів під вікном, порощав сухим снігом у шибки (Головко, II, 1957, 557).
2. перен. Швидко й голосно говорити, кричати. — Мовчать! Прескверна пащекухо! — Юнона злобно порощить (Котл., І, 1952, 245); Манюсінькі [діти].. бігають круг церкви, та просяться у двері, та щебечуть, як тії циганчата, та лящать, кричать, порощать (Кв.-Осн., II, 1956, 106).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 288.