ПОРУЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПОРУЧИ́ТИ, ручу́, ру́чиш, док., перех., також з інфін., рідко. Покладати на когось виконання чого-небудь; доручати. — Що вам, паніматко, далеко шукати [робітників], ..ви мені поручіть сю будову (Фр., III, 1950, 115); Папа поручив йому взяти у нас для передачі вам сі книжки (Л. Укр., V, 1956, 127); // Покладати на когось турботу про кого-небудь. Їй треба спочатку запомогти, поопікуватися нею. Вам самим це трудно було б зробити, але Ви могли б поручити її яким-небудь молодим людям — студентам, чи що (Коцюб., III, 1956, 311); На случай, що я і зовсім можу не встати, я вказала їм дорогу до Вас, отже, поручаю Вашій ласкавій помочі й увазі своїх недавніх приятелів (Л. Укр., V, 1956, 256).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 296.