ПОРУЧА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., ПОРУЧИ́ТИСЯ, ручу́ся, ру́чишся, док.
1. Давати поруку за кого-, що-небудь; ручатися. — Ти, старосто, поручаєшся за нього? (Сл. Гр.); — Хочеш, дочко, я поступлюся з своїм хазяйством, тілько так, щоб ти поручилась мені, що все зостанеться ціле (Мирний, І, 1954, 226).
Хто пору́читься (мо́же поручи́тися); Ніхто́ не мо́же (не міг) поручи́тися — уживається для вираження непевності в чому-небудь. — А хто тобі поручиться, що вона й досі тобі вірна і досі тебе кохає?.. (Стор., І, 1957, 339); Коли пропала надія на хату, їй корисніше стало, щоб умерла Катря і Гаврило взяв Ониську. І що ж? Хто поручиться, що вона ненароком гребнула той жар із печі? (Л. Янов., І, 1959, 400); — Хоча він і докладно вже знав, що горіла Оверкова Марченкова хата, та ніхто не міг поручитися, що вогонь якось не перекинеться на його обору і не спопелить усього дощенту (Епік, Тв., 1958, 443).
2. тільки недок. Пас. до поруча́ти. [Хоростіль (читає голосно):] З огляду на ваші заслуги коло розвою школи народної.. поручається вам засновання [заснування] і дальше ведення школи в Волосатім (Фр., IX, 1952, 196).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 296.