ПОРУ́ЧИКІВ, ова, ове, дорев. Прикм. до пору́чик; належний поручикові. Ми з дружиною вийшли з хати… «Панове, не баріться довго,— почули ми поручиків голос, — за півгодини будемо обідати!» (Досв., Вибр., 1959, 81); — Мовчати!.. А цього ти не нюхав? — І важкий кулак Онопрія роз’юшив поручикового носа… (Іщук, Вербівчани, 1961, 301).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 296.