ПОРІША́ТИ1, а́ю, а́єш, недок., ПОРІШИ́ТИ, шу́, ши́ш, док., розм.
1. неперех., на чому, з інфін., також із спол. що. Приймати яке-небудь рішення, доходити до якогось висновку; вирішувати. — Не буду я нічого казати! — думаю і порішаю собі (Вовчок, VI, 1956, 242); Про Андрія забули й думати на селі: порішили, що він загинув де-небудь у тюрмі, чи що… (Коцюб., І, 1955, 449); Порішили в неділю сходить до Кочури (Тесл., Вибр., 1950, 113); На тому й порішила «Ганза» — спілка німецьких купців: не пускати німецьких майстрів до Москви (Ів., Таємниця, 1959, 173).
2. тільки док., неперех., з чим. Завершити яку-небудь справу. Філософи новітні.. Давно вже порішили З питанням мудрим сим (Л. Укр., І, 1951, 36); Цієї зими пізно порішили з молотьбою (Сміл., Зустрічі, 1936, 225); // Покласти край чомусь, покінчити з чим-небудь. Лежить [брат], дивлячись очима, закинувши руки під голову, мов порішивши вже з усіми нудними докучними думками навіки (Вовчок, І, 1955, 321).
3. тільки док., перех. Позбавити життя, убити. Ножем порішив він звіра і почав в’язати ще теплі лапи (Тулуб, Людолови, II, 1957, 324); — В Заливанщині дядьки помічника пристава і двох урядників порішили (Стельмах, І, 1962, 624); Дивом-дивиною було те, що її досі не порішила куля чи не підтяла шабля якого-небудь бузувіра (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 392).
Поріши́ти з собо́ю; Поріши́ти себе́ — покінчити життя самогубством; накласти на себе руки. — Чи довго ще мені мучитись? Чи не краще відразу порішити з собою? (Мирний, IV, 1955, 173); [Катерина:] Григор її наруги не знесе — я знаю. Він же гордий — порішить він і себе, і Мотрю (Голов., Драми, 1958, 380).
ПОРІША́ТИ2, а́ю, а́єш, док., перех., розм. Розв’язати задачі, приклади і т. ін. — Візьми-но, дочко, якийсь клапоть паперу і порішай мені задачки (Стельмах, I, 1962, 380).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 263.