ПО́СВИСТ, у, ч. Характерний свистячий звук, який видає людина або тварина; свист. До пізнього вечора гомоніла над ставом вербівська молодь. Як стемніло — десь чулися дівочі пісні і одчайдушні вигуки, посвисти парубків (Іщук, Вербівчани, 1961 32); Зрідка тишу степову протне посвист ховраха (Десняк, Десну.., 1949, 344); Від солов’їного посвисту й тьохкання, від усього пташиного дзвону, здавалося, дзвеніли дзеркальні плеса… (Вол., Озеро.., 1959, 141) // Короткий, уривчастий свист, що служить умовним сигналом для виклику кого-небудь, початку певних дії і т. ін. — Юро, лізь першим. Пливти до правого берега. Збиратися на сигнал. Два посвисти. Давай! (Загреб., Європа 45, 1959, 16); // Свист, яким кличуть деяких свійських тварин. Не могла здобутися [віла] на слово, тільки ледве здобулась на посвист, щоб коня прикликати до себе (Л. Укр., І, 1951, 393); Кирило Тур вийшов із хати і почав звати свистом свого коня з гаю. Кінь пасся на волі округ хати. Розумна була животина: зараз прибігла, зачувши хазяйський посвист (П. Куліш, Вибр., 1969,135); // Звук, утворюваний за допомогою свистка, дудки і т. ін. На станції вдарив дзвінок, розлігся посвист, коні вжахнулись (Дн. Чайка, Тв., 1960, 42); // Своєрідний свистячий звук, що виникає під час стрімкого руху якого-небудь предмета в повітрі, сильного пориву вітру і т. ін. Кобзар косив.. Ритмічний посвист коси, пісня про дванадцятьох косарів, яку співали дівчата, в’яжучи перевесла, всі відчуття цього дня нагадали йому юнацькі роки (Жур., Дорога.., 1948, 108); Кілька пострілів, один за одним, пролунали з містка. Кулі з посвистом впивалися в болото і в воду навколо (Коз., Гарячі руки, 1960, 122); І враз Мамед насторожився. Серед вітрового посвисту він почув сторонній чужий звук (Донч., II, 1956, 37).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 310.