ПОСВІТЛІ́ТИ, і́є, док.
1. Док. до світлі́ти. Синє небо посвітліло — скрикнув півень (Рудь, Дон. зорі, 1958, 108); Як випав перший сніг, — простори, села й міста наче трохи повеселіли, посвітліли од ясної, як сонце, білості (Хор., Незакінч. політ, 1960, 66); // безос. З корівника висипали дівчата у білих халатах, аж посвітліло на скотному дворі (Вол., Місячне срібло, 1961, 247).
2. тільки безос. Почати розвиднятися, світати.
3. перен. Набрати веселого, радісного, привітного виразу (звичайно про обличчя, очі); стати радісним, привітним. Коли Скиба забачив у вікно Кулика, він аж затрусився від радості. Розчулений і схвильований, він тиснув обома руками Куликову широку, тверду долоню і вперше за весь цей час його обличчя посвітліло (Жур., Дорога.., 1948, 67).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 312.