ПОСЕ́СІЯ, ї, ж.
1. іст. У Росії та на Україні у XVIII — першій половині XIX ст., а також у Польщі (до її поділу) — особлива форма земельного орендного володіння, коли держава передавала землю в оренду разом з приписаними до маєтку селянами. Пан Адам походив із доброї шляхетської родини і тепер якраз узяв у посесію село в найближчому сусідстві Солєцьких (Кобр., Вибр., 1954, 144); // Взагалі оренда, орендне володіння. Яхрем узяв у глушківського пана триста десятин землі в посесію (Гр., II, 1963, 314); Бродовський, взявши в посесію сахарні в одного великого пана дідича, одразу заплатив багацько грошей (Н.-Лев., II, 1956, 210).
2. заст., розм. Переданий в оренду державний маєток; узята в оренду земля, мануфактура тощо. Поробимо, попрацюємо, доки молоді, а там, бог дасть, забагатіємо, зберемо грошенят, візьмемо посесію або купимо десь поблизу хутір (Н.-Лев., І, 1956, 152); Своєї землі [у Дениса] тридцять десятин, та ще вдвох із тестем Манойлом посесію держать… (Гр., II, 1963, 312).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 318.