ПОСКО́ЧУВАТИСЯ, уємося, уєтеся, док.
1. Скотитися звідкись (про все або багато чогось, усіх або багатьох). Позіхнула [сестра Меланія] такеньки, що в мене рукава замаяли, а які мухи по столу лазили, то поскочувалися, як насіння од вітру (Вовчок, І, 1955, 255); Виходив [професор] з дому й узбережжям, безлюдним і голим, понад урвищами й ярками, обминаючи гранітні брили, що поскочувались сюди з якогось ніби узгір’я, простував униз за течією [Дніпра] (Коцюба, Нові береги, 1959, 13); Пізнавши майора, розвідники поскочувалися згори, як груші (Гончар, III, 1959, 210).
2. перен., розм. Відмовляючись від чого-небудь передового, прогресивного, набути реакційних поглядів, скотитися до ганебних вчинків і т. ін. І скільки було й є в Європі, в Америці не позбавлених літературного дару людей, що поскочувались до продажності (Рильський, III, 1956, 374).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 334.