ПОСЛУХА́ННЯ, я, с., заст., рідко.
1. Те саме, що по́слух1 1. Його брала злість, бо його принцип деспотизма [деспотизму] в сім’ї й послухання жінки Марта потоптала ногами (Н.-Лев., І, 1956, 391).
2. Слухання. За сим Бенедьо подякував громаді за послухання і зліз із каменя (Фр., V, 1951, 381); І, може, де кобза найдеться, Що гучно на співи озветься, На співи, на струни мої негучні. І, може, заграє та кобза вільніше, Ніж тихії струни мої, І вільнії гуки її Знайдуть послухання у світі пильніше (Л. Укр., І, 1951, 51).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 343.