ПОСМУТНІ́ТИ, і́ю, і́єш, док.
1. Стати смутним; засмутитися. Чого мила посмутніла — Чи жаль коню вівса-сіна, Чи козаку меду-вина? (Укр.. лір. пісні, 1958, 238); Ярина знов було трохи посмутніла (Л. Укр., III, 1952, 737); — Матір мою давно бачила? — Ганна раптом посмутніла, поникла головою (Гончар, II, 1959, 257); // Набути сумного виразу (про очі, погляд, обличчя). В теплиці між квітами скрізь походжає Гурток панночо́к і панів. Дівчина кругом погляда, уважає, І погляд її посмутнів (Л. Укр., І, 1951, 45); Раптом обличчя і в мами, і в бабусі посмутніли (Ів., Таємниця, 1959, 130).
2. перев. безос., перен. Стати похмурим, перестати тішити, радувати (про навколишнє середовище, природні умови тощо). Катря аж за ворота випроводила їх поглядом у вікно. Потім оглянулась на хату — посмутніло в ній (Головко, II, 1957, 294); Всі свої, близькі стали далекими, чужими, — все довкола неї посмутніло, залилося тяжким смутком (Кобр., Вибр., 1954, 209); Як посмутніла сива далина, на деревах багряні й жовті плями… (Сос., Щастя.., 1962, 211).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 349.