ПОСМІ́ТИ, і́ю, і́єш, док. Насмілитися, наважитися зробити або сказати що-небудь. Любить козак дівчиноньку, занять не посміє (Чуб., V, 1874, 151); Коли хто багатий, то хоч що роби, хоч догори ногами середу [серед] дня по вулиці піди, — ніхто його не посміє зупинити, та ще, глядячи на його, й собі робитимуть (Кв.-Осн., II, 1956, 255); [Писар:] Хіба ж вона посміє проти батькової волі піти? (Фр., IX, 1952, 75); Не посміли зачепити Тимоша гайдамаки (Довж., І, 1958, 48).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 347.