ПОСМІХО́ВИЩЕ, а, с.
1. Той, з кого сміються, глузують. [Матрона:] Я чесного роду, на моїм ім’ю [імені] ані волосинки чужої не пристало, я не хочу бути людським посміховищем (Фр., IX, 1952, 406); — А тепер ви, куме, людське посміховище, от що ви… (Козл., Сонце.., 1957, 43); Єгор глянув на Мічуріна і з виразу його обличчя збагнув раптом, що говорить невірно, нерозумно, хотів був замовкнути, щоб не пошитись у дурні й не стати посміховищем, та притаманна впертість взяла гору (Довж., І, 1958, 460); Частенько Денис приходив додому потріпаний і заплаканий. Він був у школі посміховищем, а навчання стало для нього мукою (М. Ю. Тарн., День.., 1963, 22).
2. Посміх, глум, наруга.
На посміхо́вище [лю́дям (людське́, зага́льне)] — те саме, що На по́сміх [лю́дям] (див. по́сміх). Їй все здавалося, що.. Тимко покине її тут, у чужих людей, одну на ганьбу та посміховище, а сам утече за тридев’ять земель (Тют., Вир, 1964, 264); Марічка з своїми перечікує, аж та «процесія» відвалиться трохи, аби не тяглись за ними у хвості на посміховище людське (Вільде, Сестри.., 1958, 334); Враз весь його подвиг поблід і померк у власних очах. Справді-бо, якого біса він лазив цілісіньку ніч по росяній траві? Хіба для того, щоб знову назад повернутися на загальне посміховище? (Збан., Таємниця.., 1971, 403).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 348.