ПО́СМІШКА, и, ж.
1. Особливий вираз обличчя (губ, очей), що відбиває глузування, кепкування, іронічне ставлення до кого-, чого-небудь і т. ін. В очах його промайнула іронічна посмішка (Вл., Аргон. Всесв., 1947, 9); Літній крем’язень теше собі весло, скептична посмішка гуляє у нього під вусами (Гончар, III, 1959, 349); Солуха, знічуючись від гадючої посмішки отця Миколая, налив йому келех (Стельмах, І, 1962, 335); // Насмішка. Йван похвалявся її побити за посмішку, вона ж йому сказала, що не винувата ні в чім (Григ., Вибр., 1959, 105); Він ніяких посмішок не стерпить.
2. Те саме, що у́смішка 1. Весела посмішка ніколи не збігала з гарненького, задерикуватого обличчя дівчини (Шовк., Інженери, 1948, 52); Віктор не міг приховати радості і весь зацвів у посмішці (Коп., Десятикласники, 1938, 136); * Образно. Маковей ледве впізнав в засушеній цій квітці перший паросток словацької весни, синю посмішку далекої Грінави (Гончар, III, 1959, 444).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 348.