ПОСОБЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ПОСОБИ́ТИ, соблю́, со́биш; мн. посо́блять; док., розм. Те саме, що допомага́ти. Батько розсердився, став їй доводити, що вона повинна пособляти сім’ї, бо та сім’я годувала її малесенькою (Л. Янов., І, 1959, 139); — Чуєш, Омеляне, не перший рік ми знаємо один одного. Не перший! Бувало, що ти мені пособляв, бувало, і я тобі рятунок приносив, бо одна погибель нам не триматися купи (Стельмах, І, 1962, 115); — Гаїнко! Поможи мені в хату… не хочу я тут… — Вона пособила йому встати, ввійти в хату, дійти до ліжка (Гр., II, 1963, 489); Бажаючи вшанувати пам’ять поета так, як він того заробив, чернігівські українці вдаються до своїх петербурзьких земляків, просячи їх пособити в сій справі грішми (Коцюб., III, 1955, 202); Дівчата дружні були — дарма що шкоди всім нароблено, обіцяли пособить Орині (Горд., Чужу ниву.., 1956, 37); Васюта їздив раз у Чорновус, привіз ще ліків, та вони щось мало пособляли [хворому] (Гр., II, 1963, 486); // безос. — Поговорити з дівкою поговорю. Ну, а не пособить, силувати не буду, бо не присилую (Стельмах, І, 1962, 548).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 351.