ПОСОРО́МИТИСЯ, млюся, мишся; мн. посоро́мляться; док. Відчути сором за свої вчинки, поведінку тощо. [Явдоха:] За покійної неньки татко не так учащали до шиньку [шинку], все-таки інколи було і посоромляться матері (Кроп., II, 1958, 425); [Палажка:] Може, хоч чужих людей посоромиться [Іван] та віддасть те, що не прогайнував (Мирний, V, 1955, 252); // у сполуч. з інфін. Відчуваючи сором, не наважитися зробити що-небудь. Поцілувала [Олена] сонну дівчинку, що спала ближче до неї. Сина вона посоромилася цілувати, бо він уже був школярем (Тют., Вир, 1964, 25); — Батька рідного не посоромився одурити, — прошепотів Лук’ян, згадавши людські перекази про поліцая-сина (Гур., Новели, 1951, 37).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 353.