Поспит, ту, м.
1) Спросъ. Без поспиту, що хочеш, те і рвеш. КС. 1882. XI. 399.
2) Проба, опытъ. Нащо нам той Дін? Буде з тебе поспиту, що набрався по світах, пора своїм кошем осістись. Г. Барв. 181.
Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 3. — С. 366.