ПОСПІ́ЛЬСТВО, а, с.
1. іст. На Україні до Народно-визвольної війни 1648 — 1654 рр. та в перші роки після неї — назва міщан і селян; згодом, у другій половині XVII-XVIII ст., — назва селянства. Одним з найбільших міст Лівобережжя XVII ст. був Стародуб. Це місто мало 911 дворів поспільства (Нар. тв. та етн., 3, 1952, 92); — Де в світі видано, щоб увесь люд жив при однаковому праві? Усякому своє: козакам — шабля, вам — безмін та терези, а поспільству — плуг та борона (П. Куліш, Вибр., 1969, 72); // Посполиті селяни, що не належали до козаків. Допекли [ляхи] козакам і поспільству до самого серця (П. Куліш, Вибр., 1969, 61); За козаками й поспільством посунулись на сей бік і жіночки з діточками і худібкою (Морд., І, 1958, 147).
2. заст. Взагалі народ, народні маси, простий люд. Діялось це в тридцятих роках нашого [XIX] століття. Українське поспільство, поборене у класовій боротьбі, з ярмом панщизняної неволі на шиї, тягло свою долю з глухим ремством (Коцюб., І, 1955, 334); [Лев:] Порадь мене, Зірнице-мати, де мені пари шукати: чи межи боярством, преславним лицарством, чи межи князівством, чи межи простим поспільством? (Л. Укр., III, 1952, 212); [Антось:] Вибачте, пане, за слово: нам увірились не ляхи, а пани… а це не все їдно [одно]. Польський народ такий же нещасний харпак, як і наше поспільство (Стар., Вибр., 1959, 491); [Свічка:] Чи не для того ж обрано тебе, Щоб шанував, держав закони наші, Щоб захищав сиріт і все поспільство..? (Коч., Свіч. весілля, 1944, 28).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 356.