ПОТАЛА́НИТИ, и́ть, док., безос., кому. Щасливо скластися (про чиєсь життя, чиюсь долю); пощастити. — Еге-ге! поталанило мені, — радіє старий. — На добру стежку вступив я, піду і далі по ній… (Коцюб., І, 1955, 175); А може, Карпові таки поталанило за океаном, і він збився там на хазяйство, живе в добрі та достатку? (Чорн., Визвол. земля, 1950, 49); // Випасти на чиюсь долю (про успіх, сприятливий збіг обставин, щасливу нагоду тощо). Отцю Данилові поталанило. Дзвоник на перерву прозвучав саме тоді, коли в нього вичерпався весь запас слів (Добр., Олов. солдатики, 1961, 115); — Якщо Розенбергу і цього разу не поталанить, то за це я з вас спитаю (Шовк., Інженери, 1956, 101); — Вийшли [з лісу] вдвох, а прийшов я один. Мій товариш загинув. Хороший хлопець був, не поталанило (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 85); // з ким — чим, у чому, на кого. Виявитися вдалим, успішним (про вибір, придбання чогось і т. ін.). Не поталанило йому і з дружиною. До всіх підозр і припущень долучилися ще й жіночі капризи… (Ле, Наливайко, 1957, 150); Максим Іванович насторожився.. Відказав з непідробною рішучістю: навпаки, гадає — з колгоспом йому поталанило. Своїм перебуванням у ньому він вельми задоволений (Грим., Незакінч. роман, 1962, 188); // з інфін. Спромогтися здійснити якийсь намір, досягти чогось (про того, хто докладає зусиль для виконання певної дії); удатися. — А як йому поталанило з Сибіру втекти? Хіба там охорони не було? (Кочура, Зол. грамота, 1960, 41); // Виграти в азартній грі. Дивлячись на програші та виграші інших, хлопець поступово проймався дивною, непояснимою певністю, що йому поталанить (Гончар, І, 1959, 46).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 397.