ПОТЛІ́ТИ, і́є, док. Зазнати дії тління, зотліти (у 1 знач.) повністю або в багатьох місцях. Ані роду, ні родини, Ні дворища, ні хатини; Те в землі давно потліло, Те з пожежею злетіло… (Щог., Поезії, 1958, 270); — Я ще не помру, — обізвалася через силу Тетяна. — Е, куди тобі вже, сестрице, жити, коли печінки чисто потліли! — зітхнула Горпина (Л. Янов., І, 1959, 58); [Оленчук:] Ми темні, ми грубі, одіж на нас потліла,.. проте ми… теж люди… (Гончар, II, 1959, 356); * Образно. Маренням стались химерним, Попелом встигли потліти Думи мої (Граб., I. 1959, 353).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 412.