ПОТО́НШАТИ, аю, аєш. Док. до то́ншати. То людина схудне, а дерево не потоншає (Сл. Гр.); — Заходь, почуєш, як твою землю там ділять. — Не слухай, бо сало потонша з досади (Коцюб., II, 1955, 69); [Коваль:] Що, буланий, чи чуєш ти далеку дорогу? Ач, як викохався, мов обточений! (Надіва на його вузду). Постривай, потоншаєш! (Кроп., V, 1959, 21).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 415.