ПО́ТРУХ, у, ч.
1. перев. мн. Частина нутрощів тварини, перев. придатна для їди. Оббілувавши оленів і потрух увесь повиймавши, Тут вирізають шматки соковиті, стромляють на рожна (Зеров, Вибр., 1966, 227); Очищені і добре промиті потрухи (..шлунок, серце, печінка) варять до готовності (Укр. страви, 1957, 93).
◊ З по́трухом (потруха́ми) — весь цілком, з усім, що є. — А ви, що Евруся згубили, Щоб ваш пропав собачий рід! Щоб ваші ж діти вас побили. Щоб з потрухом погиб ваш плід! (Котл., І, 1952, 232); — Та я тебе з потрухами продам (Цюпа, Краяни, 1971, 293).
2. діал. Потерть. Хазяїн підхвачував [сіно], розстеляв, прибивав вилами. А згори на дівчину потрух сіна сипався на голову, на голі плечі (Головко, I, 1957, 231); — Отак розбить копицю! Перем’яти на потрух. Ви її складали!.. (Мушк., День.., 1967, 28).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 429.