ПОТРУ́ШУВАТИ, ую, уєш, недок., перех. і неперех., що і чим, розм. Час від часу або злегка трусити, струшувати. — Що таке? — скрикнув молодий козак,.. потрушуючи двері. — Відчиніть-бо! (Вовчок, І, 1955, 342); — Рушай, Васька! — гукнув він на коня, що стояв біля ганку, схиливши голову, і щось губами потрушував (Мирний, III, 1954, 317); Майстер вже потрушував форму, на якій розтікалася нова порція паперової рідини (Тулуб, Людолови, II, 1957, 311); Він говорить здебільшого повагом, зважуючи кожне слово; у хвилину збудження відкидає голову назад і значливо потрушує нею (Галан, І, 1960, 462).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 429.