ПОТІ́ЧОК, рідко ПОТО́ЧОК, чка, ч. Зменш.-пестл. до поті́к 1, 2. Я пішов під міст, ліг на м’якій травиці та й задивився на потічок, як він булькотить, переливаючи воду з камінчиків на камінчики (Н.-Лев., VI, 1966, 95); Дорога вела поперек невеличкого яру, що через нього протікав малий каламутний потічок (Март., Тв., 1954, 454); А я той цвіт позриваю та сплету віночка, кину його, червоного, в воду до поточка (Л. Укр., І, 1951, 202); Тече по наповнених корцях зерно, виривається з соломотряса золотим шумовинням бистрий потічок (Цюпа, Назустріч.., 1958, 367); Розтікався від центру на малі й ще дрібніші потічки у криві вулички людський гурт (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 223); *У порівн. І знов я бачу тя [тебе], село моє родинне, Як бачив тя тоді, коли життя дитинне Плило, немов малий поті́чок серед трав (Фр., X, 1954, 59); Після першої-другої чарки у гостей заблищали очі. Бурхливими потічками полилися розмови (Ткач, Арена, 1960, 41).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 411.