ПОЦУ́ПИТИ, плю, пиш; мн. поцу́плять; док., перех. і без додатка, розм.
1. Ухопивши, зачепивши, потягти до себе, за собою. В ставочку Пліточка дрібненька Знічев’я зуздріла на удці черв’яка.. Ну, дейко! до його швиденько! То збоку ускубне, То спереду поцупить, То хвостика лизне (Г.-Арт., Байки.., 1958, 80); Мотря ж так поцупила Юрка за волосся, що в руці зосталось ціле пасмо (П. Куліш, Вибр., 1969, 302); — Беріться, хлопці, і ти, Варваро. Поцупимо. Може, сома або кит-рибу витягнемо (Кир., Вибр., 1960, 415); // безос. Як закричить же Хведір, як зарепетує! — Ой, пробі, пробі!..Живіт поцупило!.. А воно й справді як потягне йому живіт у глечик! (Хотк., І, 1966, 78); // перен. Схопити, затримати кого-небудь. — Повз Кодацьку фортецю будемо проходити табором, а то кривий чорт [комендант] ще поцупить кого. Певне, аж труситься язика впіймати (Панч, Гомон. Україна, 1954, 303).
2. Украсти що-небудь у когось, потягти звідкись. Не з одного воза поцупили клунки… (Н.-Лев., І, 1956, 67); В одній господі злодій побував. Поцупив, що лиш міг, і втік з добром (Еллан, І, 1958, 223); Карпо перестав приносити додому заробіток, а іноді ще й намагався щось з дому поцупити і віднести до шинку (Кочура, Родина.., 1962, 161); // фам. Стягти з когось (гроші, борг і т. ін.). Лейтенант розробив ще один захід, який мав.. йому самому принести добру купу доларів, яку він поцупить з подружжя (Ю. Янов., І, 1954, 137); — Ти що ж думаєш, я ото про гроші завів, щоб, значиться, наздогад буряків? Щоб боржок поцупити? (Чаб., Катюша, 1960, 170).
3. рідко. Те саме, що уда́рити. Через тин утікав та й не почеркнувся, як поцупив дядько ціпом, так я й осміхнувся (Сл. Гр.); — А бодай би ти здох! — засварилася на нього дівчинка і, вхопивши якогось цурпалка, поцупила ним неслухняного собаку по спині (Смолич, Сорок вісім.., 1937, 340).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 462.