ПОЦІЛУВА́ТИ, у́ю, у́єш, перех. і без додатка. Док. до цілува́ти. Хустину вишивала, Вишиваючи, співала: «Хустиночко мережена, Вишиваная, Вигаптую, подарую, А він мене поцілує» (Шевч., І, 1963, 252); Катря вбігла. Обійняла Марусю, стиснула мене, поцілувала, сіла коло нас (Вовчок, І, 1955, 195); Я пригорнув її до своїх грудей і, схиляючись над нею, ..поцілував її в вуста (Коб., III, 1956, 244); Коли додому я прийду в годину радісно-побідну, я на коліна упаду і поцілую землю рідну (Сос., II, 1958, 249); * Образно. Сонце пригріло, поцілувало хлопця (Вас., II, 1959, 388).
◊ Поцілува́ти замо́к (заст. у лома́ку) — не заставши когось удома, піти ні з чим. — Приходимо до Христі — аж у неї і хата закручена. Поцілувала Химка у ломаку, та й назад вернулася (Мирний, III, 1954, 38); Поцілува́ти хрест див. хрест.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 461.