ПОЧВА́РА, и, ж.
1. Потвора, чудовисько. Очей почвари не міг Іван добачити, бо вони були заховані під довжелезними, навислими віями з товстої кори (Фр., III, 1950, 138); Ведмідь був такий страшний і волохатий, що навіть Сивоок, хоч був далеко і прикривався від звіра запрягом, мимохіть позадкував од почвари (Загреб., Диво, 1968, 160); // Привиддя, примара. Ночі темної дивні почвари Заглядали в безсоннії очі, І страшніші, ніж сонні кошмари, Ті привиддя безсонної ночі (Л. Укр., І, 1951, 65); // перен. Про людину з потворною зовнішністю або поведінкою. Адже настануть часи, коли й сектантів не буде. І інших темних та злих почвар (Дмит., Обпалені.., 1962, 200).
2. Уживається як лайка. [Темничий вартовий:] Що тут у вас? (До Нартала) Се знов оцей скажений? Ти будеш тихо? Проклята почваро! (Л. Укр., II, 1951, 429).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 466.