ПОЧЕСА́ТИ, ешу́, е́шеш, док., перех.
1. Чесати якийсь час.
2. розм. Те саме, що почу́хати. І чиряк даремне не сяде, хіба почешеш (Номис, 1864, № 7105).
◊ Почеса́ти бере́зовим ві́ником кого — побити кого-небудь різками. — А то ж задля чого [на конюшню]? — зацікавившись, допитуюся я. — Щоб конюх Тришка березовим віником почесав (Мирний, IV, 1955, 336); Почеса́ти спи́ну (ре́бра) кому — побити когось. Коли сверблять із вас у кого Чи спина, ребра, чи боки, Нащо просити вам чужого? Мої великі кулаки Почешуть ребра вам і спину (Котл., І, 1952, 185); Здавайся ж, без одсічі, зграє! Життя вам дарують, за вашу ж вину Почешуть лиш гречно подлячу спину! (Стар., Поет. тв., 1958, 225); Почеса́ти язика́: а) говорити довго і без потреби. І знову говорить і говорить — любить же Петрович язика почесати (Крот., Сини.., 1948, 45); б) обговорювати поза очі чиюсь поведінку, злословлячи при цьому. Текля ще довго стояла на воротях, шукаючи, на кому б зігнати свою злість, з ким би почесати язика (Кучер, Трудна любов, 1960, 430).
3. перен. Швидко побігти або піти. — А куди, руда? — кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого моріжку (Мирний, І, 1949, 150).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 468.