ПОЧИНИ́ТИ, чиню́, чи́ниш, док., перех., заст.
1. Зробити, вчинити. Ей, чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький починив, Що з ляхами, із мостивими [панами], у Білій Церкві замирив (Укр.. думи.., 1955, 117); // кому. Заподіяти що-небудь. [Ганна:] Чи я кому яке лихо в світі починила, Ой що мене лиха доля тяжко так побила? (Кроп., IV, 1959, 134).
2. кому. Наслати на когось чари, заподіяти кому-небудь шкоду ворожінням. Ой чи мила чи не мила, а щось мені та починила: Кличе мати вечеряти — вечеронька мені не мила (Нар. лірика, 1956, 186); — Таку, пане, натуру маю: аби побачив такого пана, як ви, зараз і чхати. Мабуть, якась вража відьма так мені починила, як ще маленьким був (Вовчок, І, 1955, 85).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 471.