ПОЧУ́ТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до почу́ти. Хай же сей поклик, що ми до богів посилаєм тепера, буде почутий (Л. Укр., IV, 1954, 284); Леночка дуже яскраво змалювала нам хлопчика,.. його дитячі мрії й почуті ним скарги дорослих (Ю. Янов., II, 1954, 11); // почу́то, безос. присудк. сл. Рідне слово почуто У воскреслій сім’ї (Рильський, II, 1960, 223); // у знач. ім. почу́те, того, с. Те, що хто-небудь почув. Бульба стоїть, вражений почутим (Довж., І, 1958, 237); Від почутого важко стискається парубоче серце (Стельмах, Хліб.., 1959, 360).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 476.