ПОЧУ́ХАТИ, аю, аєш, док., перех. і неперех.
1. Док. до чу́хати. Посидів дядько, подивився на мене, на дитину, почухав свою голову (Мирний, І, 1954, 87); Хома, забуваючи про європейський етикет, замислено почухав потилицю (Гончар, III, 1959, 244); Чоловік заклопотано почухав за вухом (Вільде, Сестри.., 1958, 472).
2. Чухати якийсь час.
3. кому, що, перен. Побити кого-небудь. [Ведмідь:] Бабусю, маєш ти лозину? Ану, почухай Лису спину… (Олесь, Вибр., 1958, 480).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 478.