ПОША́РИТИ, рю, риш. Док. до ша́рити. Вломив [Кирило] хліба — чого ж би до хліба? Заглянув у мисник, пересунув горщичок, пошарив на лаві — нема нічого (Тесл., З книги життя, 1949, 29); Інспектор скоренько пошарив у столі між паперами й витяг звідтіль якогось листа (Вас., І, 1959, 139); Військком пошарив по столу руками і, знайшовши якийсь папірець, пробіг його очима (Тют., Вир, 1964, 196); Я кручусь по хаті, пошарила по всіх усюдах, нехай уже мене бог простить, заглянула й за образи — нема [ложки]! (Н.-Лев., III, 1956, 264).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 479.