ПО́ШЕПТОМ, присл., рідко. Те саме, що по́шепки. Сидять вони [діти] у темноті на печі, дожидають матір з поденщини і мовчать, тільки часом Галя пожахнеться і пошептом питає: «Що ж, як кава прийде?» (Вовчок, І, 1955, 289); — Ой, зомлію! — так смердить горілка на всю хату, — говорила пошептом Олеся Казанцеву на вухо (Н.-Лев., III, 1956, 148); «Та хто там такий? — голосом обзивається бабуся, а до мене вп’ять [знову] пошептом: — Лізь, лізь, кажу тобі!» — і пхає мене до бовдура (Хотк., І, 1966, 69).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 481.