ПОЯЗИ́ЧИТИ, чу, чиш, док., над ким, перед ким і без додатка, розм. Наговорити чогось поганого про кого-небудь. Ще невість-що наплеще на їх [них], на неї, поязичить перед людьми? (Григ., Вибр., 1959, 51); Витурила [Окуниха] з оденок в’їдливу багатирку, яка завжди охоча була над всяким поязичити (Стельмах, І, 1962, 167).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 494.