ПРА́ВЕДНИК, а, ч. Людина, яка суворо дотримується заповідей, моральних приписів якоїсь релігії. Між людьми так само здібні й неподібні, Праведники й грішні різну вартість мають (Фр., XI, 1952, 320); — Думав я, бачте, може, вийде хоч один в роду праведник та одмолиться за свої і за наші гріхи (Н.-Лев., IV, 1956, 163); // Мешканець біблійного раю. В одному кутку картини був і рай. Праведники зривали тут з дерев золоті яблука (Донч., III, 1956, 24); // Людина, що не має або не почуває за собою провини. Івась був тендітне створіння.. На вустах його смуглявого обличчя завжди вигравала посмішка праведника (Досв., Вибр., 1959, 222); — Не бреши, Левку! — Не брешу, пане, — очима праведника дивиться на Стадницького (Стельмах, І, 1962, 97).
Спа́ти (засипа́ти) сном пра́ведника (пра́ведників) — спокійно, міцно спати. Подумайте: старшина роти.. їздових стереже! Коней їм годує! А вони собі сплять сном праведників… (Гончар, III, 1959, 310); Закачавшись у килим, як у трубу, він засипав на всю ніч сном праведника (Смолич, Театр.., 1940, 28).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 501.