ПРАВИ́ТЕЛЬ, я, ч.
1. Особа, що стоїть при владі в державі, країні чи якійсь її частині. Наполеонові підкорялись німецькі та італійські правителі, король Пруссії та імператор Австрії (Ком. Укр., 8, 1962, 42); Єдину й неділиму Росію, мов шашелі, роз’їли дрібні правителі, єдина й неділима розповзалася на тисячі чиновницьких самодержавств (Стельмах, І, 1962, 565); // Той, хто править, керує ким-, чим-небудь. За що пак милує господь Лихую твар такую, як цей правитель?.. Другий год, як він з німецькими плугами Забрався голий в цей куток (Шевч., II, 1963, 114).
2. заст. Керівник канцелярії. Лошакова призначили у Польщу губернатором. Він узяв Проценка з собою за правителя (Мирний, III, 1954, 412); Був тут судовий слідчий Чорнокнижний і старший помічник правителя канцелярії губернатора пан Воронець (Стельмах, І, 1962, 329).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 503.