ПРАМА́ТИ, тері, ж. Родоначальниця якого-небудь роду. Римського роду прамати, утіхо людей і безсмертних, Ти, благодатна Венеро! Під зоряним небом текучим Ти виповняєш собою моря.. І хлібородную землю (Зеров, Вибр., 1966, 123); // також у сполуч. із сл. земля, перен. Земля, природа як основа всього живого. [Гелен:] Слово плідне і більше родить, ніж земля-прамати (Л. Укр., II, 1951, 298); Цар природи — людина ще не раз ставатиме віч-на-віч із своєю праматір’ю й почуватиме себе дитиною перед таємничою силою прародительки (Літ. Укр., 19.VI 1970, 2); // перен. Те, від чого що-небудь бере свій початок, що є родоначальником, основою чогось. О море! Мати краси, що вродилася з піни! Прамати кохання! згляньсь надо мною! (Л. Укр., IV, 1954, 129): З тобою мужність йшла — чеснот усіх прамати (Ю. Янов., V, 1959, 42); «Наталка Полтавка» [І. П. Котляревського] мала й має величезний успіх. І Карпенко-Карий назвав її «праматір’ю українського народного театру» (Ком. Укр., 9, 1969, 88).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 516.