ПРЕГА́РНИЙ, а, е, також у сполуч. із сл. гарний, розм.
1. Дуже гарний (у 1, 2, 4 знач.). Юзі справили на роковини таку гарну-прегарну білу довгу сукню… (Л. Укр., III, 1952, 663); Хутко схопила [панночка] вишиту шовком хустину, накинула собі на обличчя і довго сиділа, відкинувши назад свою прегарну голову (Довж., І, 1958, 245); А молодиця прегарна, років їй, певно, сорок, хода спокійна і навіть велична (Ю. Янов., І, 1954, 62); Як віз похилився набік, один мішок, скотившися, розв’язавсь, і мірка — або й більше — пречистого та прегарного борошна пшеничного в калюжу пішла! (Гр., II, 1963, 457); [Писар:] Ваша поема повинна бути прегарна (Сам., II, 1958, 131); Ніколи досі не почував себе таким вдоволеним, як цього прегарного поранку (Коб., III, 1956, 29); Настрій складався прегарний, і Ананій співав та вальсував сам із собою в кімнатці Анелі (Ю. Янов., І, 1958, 554).
2. Уживається як складова частина деяких ботанічних назв. Ковила прегарна.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 525.