ПРЕГА́РНО, також у сполуч. із сл. гарно, розм. Присл. до прега́рний. Співаєш ти (всяк згодиться) прегарно; Але послухай, як шепоче ліс… (Граб., І, 1959, 260); Читав [професор лекцію] прегарно й толкував [тлумачив] (Коб., III, 1956, 325); // у знач. присудк. сл. Побачивши Ївгу, увів [губернатор] її в горницю. А в горниці тій хороше та прехороше, гарно та прегарно! (Кв.-Осн., II, 1956, 287).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 526.