ПРЕДО́ВГИЙ, а, е, також у сполуч. із сл. довгий, розм.
1. Який має дуже велику довжину. Повісила [Галочка] на кілочок чистий рушник, довгий та предовгий (Кв.-Осн., II, 1956, 320); Предовга валка клекотливо посувалася в безмовні ліси, геть від людських осель, від лихого ока (Загреб., Диво, 1968, 144).
2. Який дуже довго триває. Ніч [осіння] довга-предовга — і виспишся, і вилежишся, а світ не заглядає у вікно, десь дрімає за горою (Мирний, III, 1954, 198); Мабуть, ще кілька довгих-предовгих хвилин стояла Надійка на порожньому пероні (Коз., Листи.., 1967, 58); Дні за днями і за літом літо, Три й чотири й п’ять предовгих літ Буйне серце, снами не сповите, Погляд твій несло, як заповіт (Мал., Запов. джерело, 1959, 236); // Який займає дуже великий відрізок часу; якого не можна швидко зробити, розповісти, прочитати і т. ін. Комусь така досада, що страх, бо він бачить, що його довгий-предовгий лист до когось пропав (Л. Укр., V, 1956, 365).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 528.