ПРЕЧУ́ДО, а, с., розм. Надзвичайне чудо, диво. З усього села збігалися діти дивитись на те пречудо [ворота] — і великим дивом дивувалися… (Мирний, II, 1954, 258).
На пречу́до, у знач. присл. — навдивовижу. А дівчинка, справді, як та квіточка, розпукується; таке славне дитяточко, веселе й здорове, на пречудо! (Вовчок, І, 1955, 66).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 549.